Деградація системи Вищої освіти в Україні як основна метастаза сучасності
Елементарним проявом суспільного розвитку може бути будь-який зведений індекс функціонуючої системи. Не є виключенням той лакмусовий папірець, що визначає тотальну деградацію всієї системи освіти в Україні. Мабуть, не випадковим є статус в одній із соціальних мереж «Слава знавцям педагогіки Вищої школи». Це добре відомо тим хто має відношення до здобуття Вищої освіти в одному з найпрестижніших ВУЗів України. Питання лише заключається в тому чим саме визначаються рейтинги або хто їх створює. Якщо це залишається в межах конкретної вказівки «зверху» то будьте здорові усі і не переймайтеся зайвими проблемами котрі Вас сьогодні не прогодують аніскільочки.
Ще раз переконуємося в тому, що навіть Вища освіта є одномоментним (це притому, що триває все не рік і не два) проявом споживацтва. Мова йде про всіх гравців даної сфери. Уявіть собі наскільки має бути цинічним все і всі, щоб людина провчилася 5 років у ВУЗі, вже маже належить до представника сформованого класу молодої еліти і тут зіштовхнулася із раптовим проявом когнітивного дисонансу. Так, саме так. Коли внутрішні переконання знаходять опір у зовнішніх проявах. І ти сидиш, думаєш над тим, наскільки все безвідповідально здійснюється. Можливо вже час набути тієї «демократичної і громадянської зухвалості» аби не мовчати? Для чого теоретично в нас існують проблематики становлення громадянського суспільства. А я поясню коротко, щоб просто демонструвати наявність так званої «фасадної демократії». І з цього випливає, що все закінчується саме там де й починалося. От і метикуйте над тим чи не здається Вам, що ми просто стоїмо на одному місці та імітуємо впровадження Болонської системи в Україні. Радше все схоже на мутоване і безперспективне запозичення, нібито розвинутих принципів. Тут ми і зустрічаємося з формами еклектики. Далеко йти не треба, щоб наочно переконатися у безглуздому переливанні з пустого в порожнє. Та Ян Амос Коменський вже давно зробив би висновки і не тільки сформував «золоте правило дидактики» якби дізнався наскільки вальяжно сьогодні людина з професорським званням, маючи багаторічний досвід педагогічної діяльності, належавши до когорти педагогів котрі безпосередньо займаються підготовкою своїх послідовників тривіально нівелює (або навіть не володіє) всіма основами форм контролю і оцінювання студента Вищої школи, принципами рівності та об’єктивності etc. Разом із тим, спокійно робить вигляд, що так воно і має бути. Ніби: «Що ви розумієте, жалюгідні магістранти факультету не педагогічного профілю». І це небезпідставні закиди. Ну, погодьтеся, жодні органи студентського самоврядування, чи, що інше не допоможуть жертвам таких ситуацій абсолютно нічим і ніяк. Аргументів маса от тільки можливостей, нажаль ні. Тут ставиться крапка і цитується всім відома фраза (вибачте за російську форму) «…и каждому воздастся по заслугам…».
P.S. Прохання все сприймати адекватно. Яка вже там критика, це швидше цілісний виклад суджень.І шкода мені тих хто буде наступний. Таки сформувала в нас на п’ятому курсі «педагогіка і психологія вищої школи» навички та емпатію. А я, готуючись до іспиту, добре запам’ятав, що «Навички – це знання доведені до автоматизму. Емпатія ж характеризується здатністю до співпереживання».
Ще раз переконуємося в тому, що навіть Вища освіта є одномоментним (це притому, що триває все не рік і не два) проявом споживацтва. Мова йде про всіх гравців даної сфери. Уявіть собі наскільки має бути цинічним все і всі, щоб людина провчилася 5 років у ВУЗі, вже маже належить до представника сформованого класу молодої еліти і тут зіштовхнулася із раптовим проявом когнітивного дисонансу. Так, саме так. Коли внутрішні переконання знаходять опір у зовнішніх проявах. І ти сидиш, думаєш над тим, наскільки все безвідповідально здійснюється. Можливо вже час набути тієї «демократичної і громадянської зухвалості» аби не мовчати? Для чого теоретично в нас існують проблематики становлення громадянського суспільства. А я поясню коротко, щоб просто демонструвати наявність так званої «фасадної демократії». І з цього випливає, що все закінчується саме там де й починалося. От і метикуйте над тим чи не здається Вам, що ми просто стоїмо на одному місці та імітуємо впровадження Болонської системи в Україні. Радше все схоже на мутоване і безперспективне запозичення, нібито розвинутих принципів. Тут ми і зустрічаємося з формами еклектики. Далеко йти не треба, щоб наочно переконатися у безглуздому переливанні з пустого в порожнє. Та Ян Амос Коменський вже давно зробив би висновки і не тільки сформував «золоте правило дидактики» якби дізнався наскільки вальяжно сьогодні людина з професорським званням, маючи багаторічний досвід педагогічної діяльності, належавши до когорти педагогів котрі безпосередньо займаються підготовкою своїх послідовників тривіально нівелює (або навіть не володіє) всіма основами форм контролю і оцінювання студента Вищої школи, принципами рівності та об’єктивності etc. Разом із тим, спокійно робить вигляд, що так воно і має бути. Ніби: «Що ви розумієте, жалюгідні магістранти факультету не педагогічного профілю». І це небезпідставні закиди. Ну, погодьтеся, жодні органи студентського самоврядування, чи, що інше не допоможуть жертвам таких ситуацій абсолютно нічим і ніяк. Аргументів маса от тільки можливостей, нажаль ні. Тут ставиться крапка і цитується всім відома фраза (вибачте за російську форму) «…и каждому воздастся по заслугам…».
P.S. Прохання все сприймати адекватно. Яка вже там критика, це швидше цілісний виклад суджень.І шкода мені тих хто буде наступний. Таки сформувала в нас на п’ятому курсі «педагогіка і психологія вищої школи» навички та емпатію. А я, готуючись до іспиту, добре запам’ятав, що «Навички – це знання доведені до автоматизму. Емпатія ж характеризується здатністю до співпереживання».
19 коментарів
Але насправді, головне сильно не загратися кольоровою гаммою, а то може вийти шедевр типу Малєвіча.
Не плутайте наукові степені із науковими званнями. Доктор наук вам нічого не зобов’язаний, якщо поряд зі своїм науковим ступенем не має звання професора.
І це ще одна проблема — розмежованість наукової і педагогічної сфер. Більшість викладачів у ВУЗах або повністю ігнорують науково-дослідну діяльність (у нас на економічному факультеті є кафедра з одним (!!!!!) доктором наук і двома чи трьома кандидатами наук), або здійснюють її лише де-юре (про куплені роботи вже тут говорилося). В той час як серйозні науковці зазвичай обмежуються поодинокими випадками читання лекцій в окремих ВУЗах.
Однак це це спростовує моєї думки: якщо студент не спроможний зрозуміти сутність певної наукової праці, йому варто більше працювати над собою (почати з нуля, з азів — якщо потрібно), а не звинувачувати у непрофесіоналізмі «фізика-ядерщика» — «лауреата престижної премії». Мені страшно навіть уявити, до яких низин скотиться наша наука (і вища освіта, до речі, також), якщо ми почнемо опускати планку до рівня загальної зрозумілості і доступності. І я навіть не буду наводити тут у приклад Ейнштейна з його теорією відносності та іншим визнаних нині науковців, оскільки переконана, що будь-який пересічний студент, як мінімум історичного факультету, знається на цьому краще за мене і цілком спроможний самостійно в усьому розібратися.
У темі «Загальна психологічна характеристика студентського віку та студентської групи» ідеться про адаптацію першокурсників. Що ми дізнаємося з цієї теми? Що адаптація — це надзвичайно важливий і складний процес? О, а до цього часу я цього й не знала… Що студенти по-різному адаптуються до нових умов? Еврика! А де ж безпосередні вказівки чи поради по ДОПОМОЗІ, НАЛАГОДЖЕННІ ВІДНОСИН, ПСИХОЛОГІЧНІЙ ПІДТРИМЦІ цих першокурсників? Нема. Ні доступних, ні недоступних — жодних.
У цьму проблема нашої освіти, а не в її незрозумілості. Загальна схема: окреслити ряд існуючих проблем і не дати жодних методичних рекомендацій щодо їх вирішення (узагальнено кажучи; бувають, звісно, приємні винятки). У кращому випадку — ознайомити з теоретичними моделями і концепціями, найчастіше — західних авторів, найчастіше — абсолютно неадекватними вітчизняним умовам і ментальності…
Два, спроможному і амбітному студентові таки знадобиться досвідчена підтримка науковця.
Три, планка прагне до зростання і критика є додатковим стимулом до цього.
Чотири, адаптація вимагає диференційованого психологічного підходу, що в певній мірі покладений на куратора групи (це теж ми звідтіля дізнаємося). І якщо цього нема або є лише для «фарсу» то потрібно про це говорити, а не замовчувати чи виправдовуватися.
Спочатку нехай освітня система дослухається до затребуваних галузей професійної підготовки. А масовий конвеєр однобоких професій час зупиняти.
Впровадження нової системи оцінювання знань та нової методики подачі й вивчення матеріалу студентами — дуже добре. Але таке впровадження і такий висновок лише ідея. Немає ефективного виконання, немає мети. Кажуть, корупцію внеможливлює «Болонська» кредитно-модульна система. Брехня! Проти вічного (для декого й святого) не попреш.
Сам в цьому переконався. Будучи асистентом кафедри філософії, виставляв студентам і максимальні бали (100) і ставив недопуски (0). Чи не всіх отих недопущених деканати факультетів лагідно й по-батьківськи повчально допускали й виставляли як мінімум «задовільно», а то й на «відмінно». Соромно! Соромно потім дивитися студенту (отому найгіршому, який на оцінках найліпший) в очі. А йому…
Система гнила. Будуючи будинок, спершу робиться фундамент, а вже потім стіни. А в нас — спершу «криша», потім підлога, а стіни — то вже потім… Встидно!
Про яку об"єктивність може йти мова, якщо студетнка, що 2-га в рейтингу (з 45-ти), на екзамені (!) питає мене, що таке «сегментація». А це ж основа, ми це вчили ще на 2-му курсі, і соромно досі цього не знати (до слова: їй не соромно). І ця людина вище за мене в рейтингу.
Більшість предметів, які ми вивчали, передбачає тільки кількісне накопичення знань: вивчив тему, переказав її на семінарі. Таке собі тренування пам«яті. Де розуміння, дослідження проблем, шляхи їх вирішення, як до мене вже влучно описала Ірина Голуб?
Думаю, проблема саме у стратегії вкладання, підходу самого викладача до навчання. Бо є пари, де ми розв»язуємо практичні ситуації, дискутуємо, ділимося додатковими знаннями (а це все передбачає і знання базових тем лекцій).
Так само і стосовно оцінювання: ні для кого з студентів не секрет, хто з викладачів як оцінює. Хто бере, скільки, яким чином можна домовитися, хто не бере, хто на що більше звертає увагу при оцінюванні, хто нормальний викладач, а хто вимагає «сказати так, як у книжці написано», на які пари можна не ходити, хто з викладачів компетентний, а хто за рівнем знань нижче від деяких студентів, і до такого з питаннями звертатися не варто (є й такі), у кого можна списати і це «прокатить», у кого списувати не варто, бо викладач оцінює те, як студент розбирається в темі, а не теоретичні знання… і ще багато, багато чого…
Ось так, відверто.
Це на рівні викладачів. Недавно економфак ЧНУ відвідало КРУ. Визначили середній рівень успішності. І тепер викладачі мають таке собі завдання: виставляти не більше 3-4 «А» на групу, і не менше 3-4 «D» або «Е». Знаєте, скільки студентів залишається незадоволеними виставленими балами? Майже половина групи, адже саме стільки у нас претендують на п«ятірки. Знаєте, скільки студентів боролося за те, щоб їм поставили вищий бал, на який вони, як вважають, заслуговують? Правильно мислите: ніскільки.