Свобода для розвитку

Блоґ: Антон Шкуро

Чому коли ми говоримо свобода то завжди маємо сміливіть думати про негативні наслідки — свавілля?
Платон у свій час намагався структурувати політичні режими і в підсумку отримав переваги та недоліки категорій в яких сучасне поняття «демократія» посіла чільне місце серед негативних типів управління державою. Всесвітньо відомий політичний діяч Уінстон Черчілля був прихильником того, що «демократія» це найгірше, що вигадало людство, натомість кращого поки не придумано. Суцільні фрази і фактично ніде правди діти. Всюди фігурує поняття свободи — совісті, вибору, слова, діяльності, думки і т.п. Тим не менше критерій оцінки надсвободи, що призводить до «розгулу демократії» знову не може себе відрекомендувати як досконалість. А економісти фахово проводять аналогію із явищем надвиробництва, що спричиняє сильний удар для стимуляції розвитку. Інколи залишається право на обгрунтування єдиного начала — свободи для розвитку. Саме ця ілюстрація виступає панацеєю від усіх проблем, негараздів.
Питання існують для того, щоб давати на них відповіді, проблеми існують для того, щоб їх вирішувати.
Тож, навіщо обмежувати себе у свободі, щоб не мати права на розвиток?

3 коментарі

Свобода — надзвичайно складна категорія. Її розуміння має безкінечність відтінків, які можуть бути незалежними один від одного, і в той же час не менш вагомими. Свобода у демократичному суспільстві є небезпекою у тому розумінні, що коли її не обмежувати то з неї може вирватись хаос і анархія, не як структурований безлад, а як суцільна сваволя. Обмежуючи свободу правом (зокрема права людини) отримуємо структуру у якій можна діяти системно і отримувати від цього дивіденди…

Права людини, інтерпретовані як «свобода», жодним чином не вписуються в системність, оскільки демократична правова система є системою взаємних обмежень, де інтереси більшості превалюють над інтересами меншості чи окремого індивіда. Опозиція між лібералізмом та демократією загострюється тим більше, чи активніше ліберали намагаються довести «права людини» до логічного максимуму, що значить: відмінити принцип більшості. Це неуникно веде не до абсурду і, по великому рахунку, лишень до камуфляжу взаємних обмежень, котрі, якщо не йде мова про апологію вседозволеності, просто переходять у тінь, прикриваючись красивою риторикою про «рівність» та «свободу». Однак свобода одного неуникно обмежує таку ж свободу іншого, що не знімає конфлікти, але передає їхнє вирішення не демократичній більшості, а знеособленим та маніпульованим бюрократичним структурам (судам), рішення яких можуть просто лобіюватись або залежати від політичної кон'юнктури. Коли право визначати право переходить від народу до бюрократів, що в широшому контексті беруть участь у загальній маніпуляції меншостями та їхній провокації на потрібні виступи — «тоталітарна» демократія згортається, при чому згортається голосно і з великим пафосом набуття «ще більшої» свободи. Описаний процес іде повним ходом на Заході — і початки його помітні також і на пост-радянському просторі.

Але виявляється, що права людини то не обмеження, а відстоювання можливості кожного бути індивідуально особливим. Мабуть залежність того, як трактується це поняття якраз і виявляє його багатогранність. Тим не менш, дія завжди супроводжується конкретним результатом, а той залежить від того, якою є постановка питання і отримання вигоди зайве тому підтвердження.